Про Історию безпорядка в Украіні янукович
8 лютого 2012 Міністерство оборони України очолила людина з дивовижною для українського “майже воєначальника” (яким за посадою є цей міністерський портфель) біографією. Указом Президента України № 72/2012 міністром оборони країни став 46-річний Дмитро Альбертович Саламатін, який раніше обіймав посаду генерального директора Державного концерну “Укроборонпром”. Такі новини Україні – сумні і непривітні.
Спочатку наведемо біографію пана Саламатіна. Дата і місце народження: 26 квітня 1965 р., місто Караганда в Казахської РСР. Освіта вища (закінчив в 1989 р. заочне відділення гірничого факультету Карагандинського політехнічного інституту за спеціальністю “Технологія і комплексна механізація підземної розробки родовищ корисних копалин”, а також курси перепідготовки кадрів Московського гірничого інституту за спеціальністю “інженер-економіст” в 1991 р.). В 1983-1985 рр.. – Служив строкову в Радянській Армії. В 1985-1989 рр.. – Підземний гірничий робітник очисного забою на шахті ВО “Карагандауголь”. В 1989-1991 рр..- Гірський майстер видобувної дільниці на шахтах того ж ПО.
В 1991-1993 рр.. – Консультант спільного підприємства “СІТЕК” (м. Москва), в 1993-1994 рр.. – Комерційний директор акціонерного товариства закритого типу “Русское паливо” (також м. Москва). В 1995-1996 рр.. – Головний експерт московського ЗАТ “РОЛ”, потім до кінця 1997 р. – головний консультант спільного підприємства “Мілдер Інтернешнл Лтд” (м. Москва). В 1998-2006 рр.. – Радник президента Міжнародного гірничого конгресу з питань взаємодії з України. C квітня 1999 р. постійно проживає в Україні, в тому ж році отримав українське громадянство. Також обіймав посаду першого віце-президента Федерації хокею України.
Двічі обирався народним депутатом України від Партії регіонів (2006-2011 рр..), У Верховній Раді був першим заступником голови комітету з питань науки і освіти та членом комітету з питань бюджету, але за кілька років парламентської “роботи” навіть ні разу не виступав у залі Верховної Ради. У 2010-2011 рр.. – Генеральний директор Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення “Укрспецекспорт”, а з початку 2011-го по лютий 2012 рр.. – Генеральний директор новоствореного Державного концерну “Укроборонпром” (в який увійшов і “Укрспецекспорт”). Г-н Саламатін одружений і є батьком трьох дітей. Стверджують, що дружина Дмитра Альбертовича Наталія Олегівна – дочка колишнього першого заступника голови уряду Російської Федерації Олега Сосковця (ця інформація офіційно не підтверджена, але й ніколи не спростовувалася).
Широкій громадськості новий глава українського оборонного відомства почав кидатися в очі з весни 2010-го, коли в парламенті побилися представники більшості та опозиції, яка протестувала проти ратифікації “харківських угод”. Тоді “в запалі парламентської боротьби” він переламав ніс депутату від “НУНС” Володимиру Карпуку і увірвався до Президії Верховної Ради з криком “А ну с … ки, бл ..!”. Спостерігачі констатують, що Дмитро Саламатін брав участь практично у всіх парламентських сутичках, серед яких і бійка в грудні 2010-го, після якої п’ятеро народних депутатів-опозиціонерів потрапили в “урядову” клінічну лікарню “Феофанія” з тілесними ушкодженнями. Бютівець Андрій Шевченко тоді зазначив, що “найжорстокіші – Саламатін, Царьков, Волков, Злочевський”.
Крім цього, в 2010-м, в ході “судово-адміністративної війни” за будинок у Києві на вул. Дегтярівській, 36, де крім “Укрспецекспорту” раніше перебувало Державне науково-виробниче підприємство “Термохолод”, Саламатін побив офісним кріслом тодішнього директора цього підприємства Юрія Кисельова, якого в результаті відправили до лікарні Швидкої Допомоги, де лікарі виявили у нього забій голови та шиї.
На цьому тлі майже забавно, що Дмитро Саламатін заохочений керівництвом МВС України … “за мужність і відвагу” (!). В усякому разі, саме з таким формулюванням міністр внутрішніх справ пан Могильов нагородив тоді ще “всього лише” народного депутата і керівника “Укрспецекспорту” іменною пістолетом “Форт”.
Всі ці “художества” викликають уже досить давно і широко тиражовані заяви про психічну неврівноваженість і більше того – про психічне нездоров’я пана Саламатіна. Однак незважаючи на те, що дана теза є вже майже загальним місцем у коментарях опозиційних політиків і співчуваючих їм ЗМІ щодо призначення нового міністра оборони, автори ризикують взяти на себе сміливість з ним категорично не погодитися.Справді, “бійцівський біографія” Саламатіна в період його депутатства в національному парламенті, при уважному розгляді, цілком явно демонструє одну непримітну на перший погляд деталь – цей пан цілком тверезо мислить перед тим, як розпускати руки. Бо ні разу не був помічений навіть в найменшому замах на бійку з тими опозиційними депутатами, рукоприкладство щодо яких неминуче спричинило б у його відношенні “розбір за поняттями”, але ж насиченість такими депутатами (що представляють собою, якщо називати речі своїми іменами, відверто кримінальні і, так би мовити, “напівкримінальні” елементи) опозиційних фракцій, і особливо головною з них – фракції БЮТ – досить велика. У випадку з останньою зі згаданих фракцій не набагато поступаючись (а можливо, у відсотковому відношенні і зовсім не поступаючись) фракції “регіоналів” (хоча абсолютно точний відсоток порахувати, природно, дуже важко на увазі “каламутності” біографії більшості голосів депутатів).Тому, повторимося ще раз, хоча пан Саламатін, безумовно, відноситься до тієї категорії людей, яку в просторіччі називають “відморозками”, але “відморозок” він цілком розсудлива, що дозволяє собі хуліганські витівки по відношенню до тих і тільки тим і тоді і тільки тоді, коли твердо переконаний у своїй повній безкарності.
Тим не менш, незважаючи на, як було показано вище, повну осудність нового міністра оборони, призначення його, звичайно, є викликом з боку Віктора Януковича. Причому викликом відверто демонстративним і кинутим фактично всьому українському суспільству, а не тільки “антірегіональной” його частини. Власне, про це свідчить вся біографія, весь послужний список нового міністра. З призначенням Дмитра Саламатіна “на МО” Віктор Янукович переплюнув навіть власне призначення Валерія Хорошковського “на СБУ”. Справді, пан Хорошковський в порівнянні з г-ном Саламатін є людиною з прямо-таки прозорою ділової біографією, певним досвідом роботи за фахом (хоча нехай і по “суміжному”, а не прямим профілем) і людиною виняткової стриманості і коректності . І природно, що, з урахуванням цих обставин, викликає цілком виправданий інтерес спроба пошуку відповіді на питання, чим керувався Президент України, зробивши таке скандально викликає призначення на один з ключових постів в системі виконавчої влади в Україні (а саме таким постом, без сумніву, є пост міністра оборони)?
І тут автори знову ж таки не поділяють вже запущеної в оборот опозицією версії, що справа в тому, ніби “антинародний режим розставляє на ключові посади людей, здатних виконувати і віддавати будь-які, в тому числі свідомо злочинні, накази”.
Тобто чинний в Україні режим дійсно є антинародним (як, втім, і попередній йому “апельсиновий” режим), а здатність і готовність виконати і віддати будь-який наказ, безумовно, є плюсом в неофіційному особовій справі, позитивно впливає на кар’єру в ешелонах “виконавчої влади по-донецьки “. Однак, коли мова йде про так званому “силовому блоці”, готовність виконати і віддати будь угодний чолі держави наказ – це не тільки не всі, але навіть і не головне. Головне (і це розуміє навіть Віктор Федорович Янукович), змусити виконувати цей самий “будь-який наказ” своїх підлеглих. Причому під підлеглими у випадку з МО слід розуміти не стільки апарат міністерства, скільки особовий склад Збройних сил України. А з цим у пана Саламатіна будуть в кризовій ситуації ну о-у-уже великі проблеми: накази то він віддавати може, але хто буде їх виконувати? Адже новий міністр сприйнятий відверто в багнети як апаратом МО, так і офіцерським корпусом Збройних сил України, і немає рішуче ніяких (що слід особливо підкреслити) підстав вважати, що Дмитро Альбертович зможе завоювати авторитет серед останнього не тільки в осяжному майбутньому, а й взагалі коли -небудь.
Якби Віктор Янукович всерйоз розраховував використовувати національні Збройні сили в якості “останнього козиря” в боротьбі проти потенційної “другої апельсинової революції” (імовірність якої дійсно існує і, більш того, зростає) він мав би призначити на посади як міністра оборони, так і начальника Генерального штабу людей, здатних повести за собою українську армію. Причому на посаду міністра оборони така кандидатура в “кадровій обоймі” Віктора Федоровича є: це двічі колишній міністр оборони України часів Леоніда Кучми і віце-прем’єр “з силових питань” у другому кабінеті Віктора Януковича, а нині – народний депутат і офіційний радник Президента генерал армії України Олександр Кузьмук.Однак його Віктор Федорович поки тримає на “лаві запасних”. І, до речі, зрозуміло чому. Призначаючи на пост міністра оборони людину, здатну повести за собою війська, неминуче потрапляєш від нього в залежність – особливо в міру того, як режим втрачає опору (що зараз і відбувається з режимом “донецьких”).
Тому куди більш вірогідною видається інша версія призначення пана Саламатіна “на МО”, яку можна назвати “дерибан”. Справді, Михайло Єжель відверто не виправдав надій людей, які поставили його на цю посаду, на “роздачу слонів” з все ще рясних майнових фондів Міністерства оборони – державний департамент надлишкового майна та земель при МО не отримав у своє додаткове розпорядження практично нічого з нерухомого майна міністерства для передачі “в правильні руки”.Зрозуміло, це “майже нічого” є таким тільки за мірками великого бізнесу, складаючи астрономічну для рядового громадянина суму, грубо оцінювану порядком величини в сотні мільйонів гривень. Але поки все ще офіційно є “неізлішнім” майно МО Україні варто багато мільярдів, причому не гривень, а доларів США!
Видається, що призначення пана Саламатіна покликане або докорінно змінити це “неправильне” положення, або реалізувати більш м’який сценарій у вигляді переказу ремонтно-виробничої бази МО і пов’язаної з нею нерухомості під напівофіційний і неофіційний контроль “донецьких”.Втім, в реальності найбільш вірогідний компромісний варіант, при якому буде частково реалізовуватися перший і частково – другий сценарій, а співвідношення між ними буде залежати від поточних обставин.
Звичайно, рішучий крок до здійснення заповітної мети “великого дерибану” майна МО напевно не єдиний мотив розпочатої Президентом “кадрової рокіровки”. В таких призначеннях взагалі, як правило, завжди “вистрілює” цілий комплекс факторів: як об’єктивних, так і суто суб’єктивних – начебто відомого черномирдінского “рожа не сподобалась” (варіант – “набридла”). Так, зокрема, є досить вагомі підстави вважати, що правлячий в даний час в Україну режим і особисто глава держави взагалі розглядають національні Збройні сили не як “останню опору”, а як небезпечну тягар. І тому Віктора Януковича і його офіційне і неофіційне оточення дійсно міг також не влаштувати і сценарій військової реформи, запропонований тепер уже колишнім військовим міністром – і як недостатньо радикальний по термінах і масштабам скорочень і (що більш важливо) як занадто дорогий (не секрет, що мрією військових бюрократів є “маленька дорога армія”, а мрією політиків і цивільних бюрократів – армія теж маленька, але “дешева”). До речі, нотки невдоволення Верховного Головнокомандувача саме за даними позиціях досить виразно прозвучали в ході представлення пана Саламатіна вищому керівництву МО та Збройних сил з нагоди призначення останнього військовим міністром …
Але все ж видається, що головним рушійним мотивом зміщення Єжеля і призначення Саламатіна був саме “дерибан мотив”. Причому, якщо подумати, в цьому є і своєрідний плюс: адже така мотивація кадрових перестановок в керівництві МО свідчить про певну невпевненість “донецьких” в собі. У самому справі, коли впевнений у тому, що державна влада в твоїх руках надовго і міцно, заходів по форсованої роздачі державної власності в приватні руки, як правило, не роблять навіть політичні представники кримінального капіталу …
Україньскі Новини 